Втрата грошей і знайдення себе у тиші між бийами

Я думав, що перемога — це стратегія. Світло казино блищало, наче карнавальнi фейерверк — яскраве, гуче, спокушне. Але за кожним номером, що витягнув алгоритмом, не було магії. Лише тиш. Я вирост у Іслінгтоні, де тато навчив мене: справжня цінність — у тишому просторi. Мама грала на фортеп’яно наприквид і сказала: «Ритм не брешить». Тож я вивчав психологiю в UCL — не керувати результатами, а спостерiгати за ними. Супербенф праговав прозорнiсть. Вона обiцала 90% шансiв на перемогу. Пропонувала «Самба Ночi» і «Дощовi Карти». Але коли я слiдив за своєю грою через тижнi — перемоги були редкими — так само й посмiшки. Я перехид до одиної карти. Нема додаткових бонусiв. Нема подвоєних линiiй. Лише одна карта. Одна подиха. Один бий.

І тоди — я припинув пересл iд за призами.

Замiсть — я слухав.

Самба не зак iнчилася, коли ти програв.

Вона почалась знову — у тишi — з кожним ударом барабану, що ехоює думку, яку ти наважлився сказати голосом.